My father placed a camera in my hands when I was still small enough to believe the world was simpler than it truly is. Back then, a photograph felt like nothing more than a trick, a way to catch a moment before it slipped away. But years have a way of deepening simple things. The camera became a kind of compass, a quiet instrument pointing me toward the parts of life I couldn’t name yet.
Childhood ended, as it always does, quietly and without announcement, but the habit of looking stayed.
Мій батько поклав камеру в мої руки, коли я ще був достатньо малим, щоб вірити, що світ простіший, ніж він є насправді. Тоді фотографія здавалася лише трюком, способом упіймати мить, перш ніж вона розчиниться. Але роки вміють поглиблювати те, що здається простим. Камера стала чимось на кшталт компаса, тихим інструментом, який вказував на частини життя, для яких у мене ще не було слів.
Дитинство закінчилось, як воно завжди закінчується, тихо і без оголошень. Але звичка дивитися залишилась.
For a while, photography became my job, in the way people sometimes become the very thing they once loved, hoping the devotion will protect it. And for a time, it worked. But somewhere along the way the assignments, deadlines, and client expectations started to smother the joy and the vision that made me pick up a camera in the first place.
So life redirected me, nudged me into product management, into something more anchored, more predictable. And strangely, it was that distance that brought me back, photography returned to what it should have always been: something I keep for myself. Something unsupervised, untouched, honest. These days I shoot for the same reason people walk long distances or reread old books. It slows down the noise. It reminds me that even ordinary days carry a kind of fragile magic if you’re patient enough to see it.
And when the camera isn’t enough, I write. Not because I believe myself a writer, but because some memories insist on being translated and some things ache until they’re given shape.
I’ve been writing quietly for years, short notes, thoughts scribbled in my phone in moments when life pressed too hard. They lived there like small, unfinished rooms I could return to when I needed to remember something true. I never showed them to anyone. At the time, the person I believed was closest to me would have probably laughed, told me to stop wasting time, to find a “real job” instead of playing with these scraps of emotion. So I kept them hidden.
The feeling to release some of these thoughts has been growing quietly, steadily, and maybe, just maybe, this is the time to let them out. Maybe silence has served its purpose.
Most of what you’ll find on this site, comes from the ordinary weather of my life and was never meant for an audience. Early walks by the Thames, streets dressed in rain, faces of strangers who looked familiar for reasons I couldn’t name. They come from trips that changed me in quiet ways, from griefs and heartbreaks I’m still learning to understand.
На якийсь час фотографія стала моєю роботою, так, як інколи люди стають тим, що вони колись любили, намагаючись уберегти цю любов від знецінення. І певний час це справді працювало. Але десь дорогою завдання, дедлайни й очікування клієнтів почали душити ту радість і ту ясність, через які я вперше взяв камеру до рук.
Життя відвело мене в інший бік, повело у продакт-менеджмент, у щось приземленіше, передбачуваніше. І дивним чином саме ця відстань повернула мене назад: фотографія знову стала тим, чим і мала бути від початку – тим, що я залишаю для себе. Тим, що не контролюється, не редагується, не брешеться. Сьогодні я фотографую з тієї ж причини, з якої люди проходять довгі маршрути пішки або перечитують старі книги. Це стишує шум. Це нагадує, що навіть звичайні дні несуть у собі крихку магію, якщо мати достатньо терпіння, щоб її побачити.
А коли камери недостатньо, я пишу. Не тому, що вважаю себе письменником, а тому що деякі спогади вимагають перекладу, а деякі речі болять доти, доки їм не надаси форми.
Я писав тихо багато років, короткі нотатки, думки, записані в телефон у моменти, коли життя тиснуло надто сильно. Вони жили там, як маленькі незавершені кімнати, до яких я міг повертатися, коли потрібно було згадати щось правдиве. Я нікому їх не показував. Тоді людина, яку я вважав найближчою, напевно, просто посміялася б, сказала б припинити марнувати час, знайти «нормальну роботу» замість того, щоб бавитися цими клаптиками емоцій. Тож я ховав їх.
Але відчуття, що деякі з цих думок слід відпустити, росло тихо, вперто. І, можливо, просто можливо, настав час їх відкрити. Мовчанка вже виконала свою роботу.
Більшість того, що ви знайдете на цьому сайті, народилося з буденної погоди мого життя і ніколи не створювалося для публіки. Ранкові прогулянки біля Темзи, вулиці, одягнені в дощ, обличчя незнайомців, у яких було щось знайоме, хоч я й не міг цього пояснити. Вони родом із подорожей, що змінювали мене тихим чином, із втрат і розбитостей, які я досі намагаюся зрозуміти.
This place is a home for all of that, the images, the stories behind them, and the thoughts that never fit anywhere else.
I’m not trying to build a brand or sell anything. There’s nothing polished here, nothing curated for effect. Just the honest work of someone trying to understand himself through the things he notices and the words he can’t swallow.
Every photograph here exists because it made me feel something real. Every story exists because it refused to stay hidden. Just the work I make when no one is asking for anything.
I’m still learning what it means to live honestly, to document my own life without pretending it’s something else. If you’re here reading this, then maybe something in these pictures or these words called out to something in you.
And I hope you stay awhile.
Це місце – дім для всього цього: для знімків, історій за ними, і думок, які нікуди більше не вписувались.
Я не намагаюся створити бренд чи щось продавати. Тут немає полірування, немає штучного лоску. Лише чесна робота людини, яка намагається зрозуміти себе через речі, на які звертає увагу, і слова, які не може проковтнути.
Кожна фотографія тут існує, бо змусила мене відчути щось справжнє. Кожна історія – бо відмовилась залишатися схованою. Це те, що я створюю тоді, коли від мене ніхто нічого не вимагає.
Я все ще вчуся жити чесно, документувати власне життя, не намагаючись прикидатися кимось іншим. І якщо ви читаєте це зараз то можливо, щось у цих знімках чи цих словах озвалося до чогось у вас.
І я сподіваюся, ви залишитесь тут хоча б на трохи.