eng
ukr
ru
 
пейзаж
природа
українці
місто
весілля
 
 
 
 
 
 
 
про мене
посилання
 
 
 
 
У Карпатському регіоні виділяється три етнографічні групи — лемки, бойки, гуцули. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном (Сяном) — Попрадом, у Великоберезнянському та Перечинському районах на Закарпатті. Перші згадки про них у писемних джерелах з’являються в VI ст. Бойки живуть на Івано-Франківщині, Львівщині, в Закарпатській області. Чимало добрих побажань закодовано й у виробах місцевих гончарів — щедро розмальованих горщичках і тарелях, кахлях і дитячих іграшках, відомих під назвою “зозульки”. Є в цих маленьких глиняних забавках щось правічне — дихають вони тією ж таємницею, що й трипільські фігурки тварин, виготовлені руками невідомих умільців до нашої ери. Гуцули живуть на Івано-Франківщині, в Чернівецькій та Закарпатській областях — переважно в Рахівському районі. У ХVІІ–ХVІІІ ст. серед гуцулів було чимало опришків — повстанців, народних месників. Володимир Шухевич писав: «Всім укладом свого життя, своїми традиціями і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на захід». Карпатський етнографічний район поділяється на три основні частини: Прикарпаття, власне, Карпати та Закарпаття. Навіть протягом тривалого часу, перебуваючи у складі різних держав, українці берегли свою етнокультуру, хоча й не уникли деяких взаємовпливів із словаками, угорцями та поляками. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.
Гуцули займають найвищу частину Східних Карпат. Історико-етнографічна область, яку вони населяють, за сучасним адміністративним поділом входить частково до трьох областей: Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської. Як показують дослідження, споконвіку гуцули займалися скотарством, лісовими промислами, сплавом лісу по гірських річках. Землеробство через нестачу орної землі було розвинене менше. Серед них багато майстрів художніх промислів, які займаються обробкою металу, гончарством, килимарством, художньою обробкою деревини. Чималу роль продовжують відігравати й індивідуальні способи господарювання, передусім збиральництво і мисливство. Трембіта — найбільший духовий музичний інструмент у вигляді конічної дерев’яної труби без бокових отворів. Сягає 4 м в довжину. Поширена здебільшого на Гуцульщині, Буковині, а на Бойківщині й досі використовується для подачі сигналів про важливу подію в селі. Діапазон трембіти — до 2,5 октав, чутність звуку — понад 10 км. волохаті гуцульські ліжники, адже вони за словами горян — не тільки колоритна окраса інтер’єру, а ще на додачу ліки від застуди. Приписується ліжнику і властивість привертати добробут до його власників. Невипадково в деяких закарпатських селах зберігся звичай — стелити молодятам до вінця не тільки вишиваний рушничок, а ще й ліжник, аби багаті та щасливі були. жінки оздоблюють свій одяг барвистими вишивками. Буковинська, закарпатська, покутська… Кожна з них — неповторна і своєрідна, а всі разом — схожі на пишний квітник. Він цвіте веселковими візерунками сорочок, рушників, подушок. — Їхні мотиви перегукуються із ґерданами — вишуканими бісерними прикрасами, секрети виготовлення яких західноукраїнські майстрині передають із покоління в покоління.
До Карпатського етнографічного району належать Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська (крім східної частини), Чернівецька, більша частина Тернопільської областей. В Карпатському етнографічному районі виділяються три основні підгрупи: Прикарпаття, Власне Карпати, Закарпаття. Так історично склалося, що, перебуваючи у складі різних держав, українці зберегли свою етнокультуру, хоча і не уникли деяких взаємовпливів з культурами словаків, угорців та поляків. Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських. Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати волохи - молдовани і валахи - румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір'ї, відомі ще з описів ХVІІІ ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу: уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами - традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе. Вдосвіта треба встати, з трьох непочатих криниць води наносити, в миску налити, гілку сухого любистку туди покласти, а ще васильку та три листки м'яти додати, полотном накрити й до вечора лишити, — повчала мене бабуня, пораючись біля старої печі. — А як сонце зайде, слід Богу помолитись, затим чистою водою тричі гарно вмитись. Тоді апостола просити, щоб відкрив, звідкіль долю чекати, як судженого звати Для поселень бойків дуже характерний замкнутий двір, де будівлі розташовані в одну лінію. Клуня називається боїско. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси - це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків. Жіночі сердаки без рукавів такі ж, як і в лемків та болгар. Жіноча сорочка складається з двох частин: верхня дуже коротка, відокремлена від нижньої - подолки. Чоловічий сердак довший від гуцульського, з вусами, більше схожий на свиту.
Сиві Карпати — либонь, найчарівніша місцина Західної України, земля, оповита древніми міфами й легендами, заколисана співом трембіт — справжня скарбниця старовинних звичаїв, обрядів, традицій, багатовікових культурних надбань бойків, лемків і гуцулів. Здається, що тут чи не кожна людина — митець, яскрава творча особистість. Своїми творами уславили рідний край і художники європейського рівня, насамперед — іконописці, такі як знаменитий живописець Йов Кондзелевич — автор іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського, та його попередник Іван Руткович — автор іконопису Жовківського храму. Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями. Володимир Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із спадщиною давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї — своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо. Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці - ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці - стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки - убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга.
Будинки були приземистими з невеликими підсліпуватими вікнами. Головним будівельним матеріалом служили саман і дерево. Не було ні каналізації, ні водопроводу. Були будинки, які мали кілька поверхів. Поверхи утворювали виступи (балкони, лоджії), що нависали над вулицею. Суміжні будинки ледь не торкалися один одного своїми горішніми поверхами. Кожна сім'я мала свій будинок, точніше садибу, де були грядки і садок, хлів, льох, виноградна давильня тощо. Садиба оточувалася надійною стіною, вхід у будинок і вікна закривалися масивними дверима і віконцями Самобутність культури Закарпаття - у збережених звичаях і традиціях русинів-українців, які етнічно поділяються на гуцулів, лемків, бойків. Кожна етнічна група має свою мелодію коломийки, свою техніку вишивання, свої обряди. З ними пов’язані звичаї і традиції угорців, німців, словаків, румунів, інших народів. Історичні літописи розвитку краю можні знайти в документах, написаних латиною, угорською, німецькою, чеською, словацькою, старослов’янською та іншими мовами. Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір. Закарпаття – батьківщина всесвітньо відомих художників Ігоря Грабара, Адальберта Ерделі, Йосифа Бокшая, Федора Манайла, Андрія Коцки. Звідси родом композитори Дезидерій Задор, Степан Мартон, Евгеній Станкович, співачка Гізела Ципола.
більше фотографій